Ледь очі стулиш — дерево росте
і павіттям, немов судини чорні,
тобі всю душу оплете, огорне
і серед ночі цвітом процвіте.
Під райським деревом кохана жде,
а яблука червоно-золотаві
мій син збирає в радості і славі
його за руку Пан-Господь веде.
А доокруж — барвистий диво-сад,
прорвались трави пагоном і квітом,
і молода зоря горить над світом,
а десь хлюпочеться Тиверіад.
Тож начувайся. Обережно спи,
щоб, ніби нитку в голку, засилити
у себе мрію, вигадавши міти
із поночі, крутої, мов ропи.
Допіру день посовгнувся в вікні —
стікає дерево і кров відходить
тобі від серця. А бажання — годить:
мовляв, найкраще жити — в чужині.
На чорну грудку стопиться твоє
розкошлане, мов сон, розкошування,
і тільки візерунок хвилювання
ізісподу, здається, постає.
На споді ночі спалахне вогонь
і молода, немов метелик, свічка
враз заструмує з теміні, і річка
стенається з грудей до білих скронь.
- Наступний вірш → Василь Стус – Я там сидів, де трьох річок вода
- Попередній вірш → Василь Стус – Є дві надії
(Оцінок ще немає)