Летять літа. Як голуби — летять.
Лиш падає на скроні біле пір’я
і квітне в небі золоте сузір’я
над частоколом молодих розп’ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і спиниться в долині,
де являться тобі в ясновидінні
віконниці дубові шальові…
Метляння рук, і подумів, і снів
заступить скрип іржавого завіса.
Ні партії, ні Бога, ані біса,—
ані нікого. Тільки рештка днів,
як капотіння вічності об стелю,
просвітять, мов рентген, твоє життя,
і, роздосадуваний, вороття
чекатимеш на призабуту землю.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику
- Попередній вірш → Василь Стус – Мовчазно
(Оцінок ще немає)