Летять на мене сто людських жалів —
тонкоголосих стріл — і душу ранять
батьки, дружина, син, сестра. Кохані,
о як я вами душу обболів
єдиною горючою сльозою
по чорних ваших бідах і по днях
безкрайої розлуки. Мов по пнях,
я волочуся кволою ходою,
і кожен крок мій криком аж кричить,
і кожен спогад серце зворушає.
А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,
якій усесвіт болями болить.
То й слава Богу, коли є спочинок
попереду. Та й байдуже — який.
Не ремствуй, що забідний був ужинок.
Зате тяжкий. Як коливо — тяжкий.
- Наступний вірш → Василь Стус – Уже мене кудись поволокли
- Попередній вірш → Василь Стус – Мені постав ти в доброті і гніві
(Оцінок ще немає)