Василь Стус – Лежу під сонцем вересня: Вірш

Лежу під сонцем вересня, укрившись
незграбним пойменованим бушлатом,
і чую: спалахнули сірниками
мої одвиклі од пера пучки.
Лежу під сонцем вересня. З тополі
об загороду дзвонить падолист,
мов щур поводить шиєю, недремний,
дбайливий друг мій, видершись на вежу,
а охра смутку, вплетена в траву,
нагадує мені часи колишні.
Так човен, лігши набік на воді,
вглядається безоко в чорну невідь,
востаннє потерпаючи збагнути,
де вивід твій, рятунок чи кінець.
Та хоре серце вересня тріпоче
метеликом осіннім. Поміж листям,
оброненим, зблудилася бджола.
Коли гулкі німують лабіринти,
втішаючись своєю походою,
йде косогором вереснева смерть
всі переплутавши початки і кінці
(мережачи ясну свою дорогу
ще й манівці мережить обережно).