Лежить долина, вгорнута в туман,
неначе жінка по любовній стомі,
і всі стежки постали невідомі
і ти в солодкий знов утрапив бран.
Ось гирло річки — тьмяне і гучне,
ось острів твій — і твого суходолу.
Хіба ж не так? Життя тебе збороло,
зате ж і подолавши не мине.
- Наступний вірш → Василь Стус – Неначе поплавець на вічнім плесі
- Попередній вірш → Василь Стус – Сокочуть кури
(Оцінок ще немає)