В густій теміні міста,
сьогодні — тут, завтра — в іншому місці,
спалахує білий світлячок.
Бреду на нього
і опиняюсь у резервуарі —
сидить кількоро чоловік
і переконує одне одного:
це я, а це ти, а це ми;
один промовець,
другий,
третій.
І так — до безкінця,
аж поки не починають світитися
одне від одного.
Та коли пізньої ночі
розбредаються по домівках, —
починають швидко тухнути,
поки, нарешті,
згаслі світлячки
не розчиняються в теміні.
І я вирішую:
перетліла магма земна
на очах остигає.
- Наступний вірш → Василь Стус – Єси жива, єси жива
- Попередній вірш → Василь Стус – Перед будинком, у якому катують людину
(Оцінок ще немає)