Василь Стус – Лубенські пам’ятаєш зозулі: Вірш

Лубенські пам’ятаєш зозулі? Здасться, з-перед світу гомоніли.
Пливли тумани сизі над Сулою, і сизо даленіли
зозулі. За яром приярок і знову яр, а далі
стром і урвище, і річка, і тиша, по западинах промерзла,
гуде і огорта Засулля крик. Там сто дверей, печаток і
замків, і дротом огороджений периметр, і серце, огород-
жене печаллю, і дума, огороджена півсном. А там, де
дума, в золотій соломі, пригашеній сутемрявою, яйця
заблуклої казкової несучки. Зеров і Вишня, і Сковорода.
Чим пахла глина там? А сподіванням, очікуванням, чистим
од розлуки, і спогадом, прозорим од невіри, й важким
безсонням, згусклим, як смола.
Ось-ось і сонце виб’ється з-за лісу — натрапить на
стежину і дорогу, а виб’ється на путівець — і гайда, і
виб’ється, і гайда, і радій.