мама на руки насотує прядиво,
в ночвах сестра дитину полоще,
ані просвітку,
ані — тобі розради.
Йде дощ.
Йде, монотонний, худий, як з оточення
залишки фронту, змарнілі і чорні.
Йде і, сльотавий, сльозою доточує
воду в баюрах, туманом огорнену.
Йде — іще здалеку хмари насунули,
йде — іще шиби, як очі, стікають,
а по кутках з [нрзб] сутінки,
і посірів межи горами камінь.
Шастають, корчаться, набрякають.
Дощ — і в вікно, крізь шибки, аж папір мій
зашерхотів на столі привіконному,
дихає холодно, лізе в обійми,
в груди заходить і пішо, й комонно.
Дощ листопадний — вже скоро не зрадить
звичці: іти і упину не відати,
йде крізь віки — і ніхто йому ради
дати не може. Бо може набриднути
- Наступний вірш → Василь Стус – Матері
- Попередній вірш → Василь Стус – Лекція голови колгоспу поетові
(Оцінок ще немає)