Мамина заплакана печаль
і сухі кореневища — руки
на столі, змайстрованому татом,
на землі, яку спартачив Бог.
Двійко вилітеплених очей
під хустиною блідою, очі
гріють, руки одтирають синові,
аж в долоні зашпори зайшли.
Це одна, найбільша і найлегша
мамина і синова печаль,
ділена навпіл як хліба окрай
остюковий, житній та святий.
Тут сто сорок років на стільницю
налягли, аж ніжки грузнуть
в ґрунт. Сто сорок років — це на двох
тих років — ні краю, ні початку.
- Наступний вірш → Василь Стус – І сотні літ, і тисячі – недоля
- Попередній вірш → Василь Стус – Земле рідна
(Оцінок ще немає)