Матеріалізація душі:
майбутнього уже не проклинаєш,
до себе, як до злиднів, навикаєш,
загиблі душі більше не скликаєш
наказуєш останній: не гріши.
А згодом, повен тратами, гнітиш
новою щедрістю — себе самого
і переадресовуєш до Бога
свої радіння і боління. Лиш
позбутися б останніх статків туги,
аби в покірну неміч перейти
і дружно вмерти в сяєві світів,
що вже шикуються, один за другим.
- Наступний вірш → Василь Стус – Скільки віри задарма, нас ошукано
- Попередній вірш → Василь Стус – Мов вигорілий терикон земля
(Оцінок ще немає)