Подвоєний, потроєний, посотий,
ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш.
Тож — не спіши. Бо всьому прийде час
(спрагніле ще ж росте твоє коріння?)
Вік без упину лине. Еге-гей!
В дорозі — руки і в дорозі — ноги,
в дорозі — розум і чуття твої,
і з ними, як безплатний пасажир,
скажімо, зайцем,— серце, невситиме
до вічних мандрів.
Линьмо, корабелю!
Бажання приторговують тебе
по часточці. Ти губишся між світу,
що оповив дитинячість твою,
сільський поріг, бабусині дарунки
і матерні шершаві трудодні.
Маленька грудочка, ти йдеш в бездоння.
Твій світ із мідних вихопився сурм
(а кожен час — як золота обручка,
а роки — золоті трембітарі).
І ліс, і див збігаються на звук.
Полишений у деревах, у тінях,
у скалках сонячних людських очей,
від ранніх трап, від мерехту зірок
ти повертаєшся лицем до себе.
Як незбагненно серце вироста!
Хай очі п’ють — спивають. Вуха — чують
і вичувають. Запахи — п’янять
і вибирають; сонце рине в душу,
безобрійний витворюючи світ!
І вже, загублений межи зірок,
проміж страждань ти звеселяєш смуту,
проміж печалей — радість бадьориш
(і вивіряєш спогадом майбутнє?)
О, скільки сподівань в душі гніздиться!
О, скільки в грудях золотих джмелів!
Тож не спіши: іще цвістимуть скроні —
і заплітатиметься юний крок.
