Мене гойдає хвиля почуттів
у неокраїм тьмяно-круглім перлі
блакиті, сонця, суму і тепла.
Над головою — небо. Унизу —
хлипка вода. І тисячі відтінків
пругкої барви, синяви одради
і фіолету пізньої жаги.
Так — горілиць — лежу, і кожна хвиля
погойдує мене і доручає
бажанню. Легко, м’яко, пругко як,
і солодко, і тепло, і волого,
і безберего-кругло. Сам Господь
мене довірив цій вільготній хвилі,
пустивши за водою. Спалах сну
іще росте, розклублюється, зріє
і пукне, як троянда. Круглий сон
ледь-ледь припахує. І тонко-тонко,
мов голочками спраги. Краще вмри,
аби нараз не видовжити хвилі,
аби нараз не перечути миті,
під опадання ярих пелюсток,
таке миттєве і таке уроче.
Благослови ж померти — до кінця.
- Наступний вірш → Василь Стус – О не зови мене, не клич мене
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти ще зовеш мене – а я вже рушив
(Оцінок ще немає)