Василь Стус – Мене вже друзі одцурались: Вірш

Мене вже друзі одцурались,
і рідні попризабувались,
і все, що горбиться за муром,
уже світ за очі спішить.
Те, що любив я — відкохалось,
що втратив — вік за мною гналось,
а вороння у три зажури
крильми сухими лопотить.
А я стою пополотнілий,
не віднайду в усьому тілі
ні нарікання, ані зла.
Бо ти княгинею пройшла
крізь сон — і мертвого збудила
зі сну, і щось прошепотіла,
зняла обачно втому з тіла
і чорним криком прокляла.
Отож, неначе за тобою
я вслід подався… Брало тьмою
мій зір колючий. І рипів
паркет. І тільки чорне вічко
все совгалося цілу нічку.
Та ж ти, погнавшись за добою,
усе на світі розгубив.
А ким ти став? Ніким не став ти.
Навколо ґрати, двері, ґрати
і ночі тінь — така ж картата,
як доля — марне веселить
твій божевільно вільний спокій.
Поскрипують, крадуться кроки,
а ранку голуба протока,
як рана, сіпає й щемить.