Мені постав ти в доброті і гніві,
мій недобутий віче. В сто очей
за мною стежиш, стежиш з-за плечей —
не доберу, де праві, а де ліві.
Той недобутий час мене пече,
вогнем обмерзлу душу прошиває.
Не нарікай, що він тебе прощає
і вимагає: помолися ще
вчорашньому, коли немає завтра,
і за минулим вибудуй мости.
Попереду вже палахкоче ватра.
Крізь неї, мов крізь себе, треба йти.
- Наступний вірш → Василь Стус – Летять на мене сто людських жалів
- Попередній вірш → Василь Стус – Нарешті, слідчий ізоляторе
(Оцінок ще немає)