Мені твій голос пролунав,
якого я не розпізнав
у добре знаному саду,
куди я з сином вдвох іду.
О як він бився, як тремтів,
мене обжалити хотів.
Так ластівки перед дощем
розносять свій високий щем.
Та все здавалося мені,
що я в чужині чужині,
і лиш твій голос приблукав,
якого я не розпізнав.
А що біліло навмання —
чи біль, чи дощ, чи бризки дня?
Веселки гнулися гучні,
озера дужились бучні,
росли ліси і вечір гас
як сонний джміль чи контрабас.
- Наступний вірш → Василь Стус – Яблука стиглі так порожньо б’ються
- Попередній вірш → Василь Стус – І жодної надії довкруги
(Оцінок ще немає)