Василь Стус – Мете надворі снігова пороша: Вірш

Мете надворі снігова пороша,
вишневе гілля торгає шибки,
заткала вікна поніч волохата,
десь голосно потріскує мороз.
А ми, накинувши на двері клямку,
сухі поліна підкладаєм в грубу
і сторожко радіємо; допоки
на дверях клямка, в серці певнота,
поліна в грубі, в філіжанці чай —
ми вдвох і вдвох і вдвох — у цілім світі,
і все нас близить, все нас єдинить.
Ти склала гострі лікті на колінах
і вгору напростовуєш долоні —
як пам’ять про небачених дітей.
О люба, час на інші вийти плеса!
Останньою цигаркою втішаючись
і гріючи долоні од вогню,
я думаю: а вже тобі не звично
отак сидіти з любою дружиною,
її плеча торкаючись плечем.
Радій, душе! Допоки хуга зла
і поки свище снігова пороша,
схиляючи на сон, ми пересидимо,
перечекаємо годину-дві —
і запливе маленька наша хижа
в високозоряну голчасту ніч.
Парує філіжанка на столі,
цитринове кружальце звеселяє
тарілочку блакитну. Тиша тиш
геть поснувала всі кутки і виходи,
а ми, вивищені Господньою долонею,
неначе відірвалися від падолу,
підносимося у надвишшя теміні
котра нас не оступить, не обранить
і не обгасить ярої свічі.