Мій добрий янголе, коли вгорі,
чола повище, — чую як шугаєш,
мене тримаючи ув очі (дбаєш,
аби горів я щедро в добрій грі),
я забуваюся, коли цнота
пречистого пребілого паперу
почне мене, відкривши добру еру
натхнення в тиші, і коли мета
мене в полон імкне, всененажданна.
Коли я позбавляюся од скверни
колимських ям. А Божа благодать,
мене опавши, рухає рукою.
Я знаю: світ іще існує мною,
немов собою. І добра печать
лягає на чоло мені. Твори,
великий світе, мною. Я не проти
перенести обмови і комплоти.
Лиш ти, блаженна матере, утри
з очей скорботу. Най я усміхнусь
як син малий мій — там, біля Десенки,
де дружнім гуртом ми колись оденки
свої справляли. І в собі знайдусь,
живло животворяще.
- Наступний вірш → Василь Стус – Осліпла порцеляна
- Попередній вірш → Василь Стус – Коли ж ти виростеш, мале
(Оцінок ще немає)