Мій янголе, моя любове,
моя незбутня туго, ти
сполохані піднесла брови
в мої потьмарені світи.
Лети в німотному жаданні
крізь туги займища страшні
невже я чую на світанні
ті перелети голосні
і лячні доли наслухають
твій замашний німотний лет
нас тільки зорі ще й єднають
огнем подаленілих мет
а ти збавляй віка в чеканні
визбируй сльози по щоках.
Коли б знаття то б увостаннє
пішла б шукати по зірках.
О ти моя незбутня муко
тонкоголоса туго, ти
сполохані піднесла руки
в мої потьмарені світи.
Щоднини ставши до світсонця
ти молиш, Господе благий,
скажи, де ділась люба донця,
де син подівся дорогий.
Мовчить Господь, насупив брови
соромлений ховає вид
і наскрізь видуті діброви
гудуть з полями вперебрід.
Укрила сива заволока
недобрий обрій. Осінь. Дощ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Обрав ти для багаття темну ніч
- Попередній вірш → Василь Стус – Іди – не помічаючи одмін
(Оцінок ще немає)