Між ґратами — незаймані горби.
Опукляться розмаяні дерева,
немов скрижалі пам’яті і мрева
цієї божевільної ганьби.
Десь Хвойка там відшукував скарби,
пощаджені багаттям неоліту.
Десь там моє життя, між віттям крите.
Десь там мій вік, зотлілий од журби.
Щовечора співають солов’ї
і ладним хором тягнуть, божевільні,
спогадуючи радощі поспільні.
Там сни мої і там жалі мої.
А наволочиться хупава ніч —
хоч в око стрель — світ покотом уклався.
Пощо ж, болівши ним, ти весь розпався,
а над руїною волає сич?
- Наступний вірш → Василь Стус – Дорога самовтечі, непідвладна
- Попередній вірш → Василь Стус – Деперсоналізація душі
(Оцінок ще немає)