Між клятих паливод, іуд і христів
прожив я сімнадцять без малого днів.
О світе підніжків, убивць і катюг,
злодіїв, напасників і волоцюг.
Оцей батьковбивця, а той мордував
нещасну дружину — за те, що кохав.
Цей далі за смерть од перестраху втік,
а тому біда одібрала язик.
Той тужить і плаче, а той бубонить,
і кожен з них Господа-Бога гнівить.
За що мене, Отче, караєш життям,
пошли мені смерть — і тобі я воздам
за вічне впокоєння — спокій століть
засів, ніби дразка, у серці й щемить.
Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,
пірну я у тебе — ти в мене пірни.
Бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,
не хочу пробути ні добрим, ні злим.
Жорстока розплата — минуле життя —
і кров постигає. Звіряче виття
уже закушпелило погляд німий
од цих несусвітніх страшних веремій.
Не хочу й на очі — ні ночі ні дня,
простую наосліп — іду навмання.
Та кожного кривда мене обпіка,
і падає в серце солоно-гірка
сльоза спроневіри. Людино, єси
твоєї біди це страшні голоси,
бажання добра із передсвіту тьми,
не злодій конає — конаємо ми.
У грудях ропавий бубнявіє щем
за цих баляндрасників, дурнів, нікчем.
І гостре бажання зринає, мов рик:
ще вистане мужності вибути вік,
ще виживу, вистою, викричу я,
допоки поглине мене течія.
Хай світ збожеволів, та розум ясний
ізісподу входить у витлілі сни.
Ще треба терпіти і марне — клясти.
А ти мене, Господи Боже, прости.
- Наступний вірш → Василь Стус – Розспіваний сніг, розлінований лижами
- Попередній вірш → Василь Стус – Дорога самовтечі, непідвладна
(Оцінок ще немає)