Йосипе Віссаріоновичу! Де ви там?
Чуєте? Ви ж мені, як осколок між ребер,
від самого дитинства дубном стали
в капілярах, у лейкоцитах, у тембрі.
Дорогий! Йосипе! Віссаріоновичу! Сталіне!
Чуєте? Е-ге-гей! Відгукніться ж.
Ви згодували мене на масних сухарях,
а дитинство ж і досі сниться.
Ви виходите з мене кожного дня,
то правда. Але ж — докорінно треба,
аби не лишилось від вас і звання,
аби вам, даруйте, аж п’яти репались.
Мені ж бо відмалку в жовтого дзьобика
ви зернятка клали. Іще в колисці.
Запихали мене сталінською епохою,
як палиці запихають у шпиці.
О, мене згодували так,
що й досі, перепрошую, гикавка.
У першому класі “Хай живе Сталін”
кричав я, по-хлоп’ячому швидко.
В плоть увіходило ваше єство.
Пам’ятаю у шостому класі, мабуть,
я ліз на трибуну, на торжество
вашої вусатої слави.
Фальцетом: — Хай живе вчитель і вождь!
Що було оплесків! — Дихнуть нема де.
А тепер, бачте, не вождь, а вош,
а не вибили, вибачайте.
Чую, що й досі булькає культ…
Що вам з моєї маленької особи?
Раз треба, то треба. І що вже тут
морочити голову оцією хоробою.
Йосипе Віссаріоновичу! Перепрошую —
я ж таки — не відсталий елемент?
Тому й зову: відгукніться. Може б
ви б по-хорошому з мене — геть?
