Москва. Столиця. В сотні лиць
нас озирає при вокзалі.
Нас автомати пронизали.
О рідна сестро, падьмо ниць!
Цей світ — це сон. Оця діра —
цвинтарна. Шара вся. Примарна.
Між ста потвор — сестра. І гарна,
як смерть. Межи потвор — сестра.
Шепоче тихо: Отче наш,
єси на небеси, — помилуй!
Коб лезо — то відкрив би жили.
А світ звіріє в сотню пащ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Обколоте, в намерзі, стогне вікно
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти тінь. Ти притінь
(Оцінок ще немає)