Мов цілорічні весни — це життя.
Його озоном споєний смертельно,
я вже й не сподіваюсь вороття
туди, де ясно, сонячно і зельно
було душі, що стліла на вогні,
коли під досвіток лягла ріллею
і обагрила кровію своєю
майбутнього недовідомі дні.
- Наступний вірш → Василь Стус – І ось нарешті: сто чужих подоб
- Попередній вірш → Василь Стус – Спадного сонця гаснуть вечори
(Оцінок ще немає)