Мов кінокадри — буйне це життя
поза дротами. Тлум тяжких будівель,
вогні вечірні — жовті і німотні,
під кронами, заховані од ока
стороннього — юнак і юнка,
а над усім — пухнаста сиза тінь
од велетенської, мов лебідь, хмари.
Невже ж це ти, моя свята нудьго,
обведена муаром? Ти це, справді?
Ота, що сни сколошкує мої
і спати не дає? Невже так мало
відведено людині для бажань
і успокоєнь? Сліпота! Само-
подовження — на власну ж душу.
Рідіє консистенція, і дух
життєвий твій розлито по усюдах
до невпізнання власного єства
і голосу. Ні, визволяйся, рабе,
із власних пут. Бо займища твої
усі облудні. Знай: благословенне
самообмеження, маління, втрата
окрадливих орбіт. Бо простір серця
людині визначено з правіків.
- Наступний вірш → Василь Стус – Це час покар
- Попередній вірш → Василь Стус – А все немудре! Ця розлука душ
(Оцінок ще немає)