Василь Стус – Мов мертві дерева, неначе мамути: Вірш

Мов мертві дерева, неначе мамути,
що збуджені зо сну правікового,
удруге народилися на світ,
мов розминулися з своєю смертю —
так лігво це. Омріяні дороги —
обрубано. Але зупин ворожить,
схиляючись до віри. Лігво це
запрагло вертикалі. Лігво це —
останнє пристановисько. Мов мамути
новонародженою марять смертю,
сподіючись: чим далі од життя,
тим ближчає рятунок. Квадратура
таємних бід і ромби самоти,
і прямокутники старих напастей,
і лінії спадні усевпокори,
і вертикальний понадзірний щем.
Куди податися? Куди сховатись,
аби втекти глухонімого болю
і таємничого Всепереляку
і ницого рятунку Порожнеч?
Мов мертві мамути, мов пні згорілі,
розкопані, обрубані корчі,
живе крізь смерть спогадують, здійнявшись
на різьблених котурнах забуття
над безберегим розпачем напнутим.
Скидається двоповерхове горе
з-під кучугур зчамрілих сновидінь,
і напростовується путь до Бога.
А вічність скапує, немов живиця
з осамотілої сосни. Свічаддя
обламаних небес скалками сяйва
обранює тужавий погляд. Гинь
і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.