Моя кохана, ластівко, жоно!
Тобою сню — палкіше, ніж донині
тебе кохав. Щоночі і щоднини
ввижається притьмарене вікно,
в якому ти бриниш, немов бджола —
прижурена, олітнена, пахуча.
Аж дибиться бажань нестерпна круча —
пади — сторч головою, дубала
у діл у незглибимий. Скільки сну —
і скільки Бог відміряв нам години
лечу — на білі руки лебедині,
а потерпаю — мабуть, промину.
- Наступний вірш → Василь Стус – Не квиль, нічна душе
- Попередній вірш → Василь Стус – Кажи, акторе, де твої лаштунки
(Оцінок ще немає)