І мури рушили — й заговорили,
і в маячні озвалась словом слиз,
а трактом гуркотів Чумацький віз
і солі свіжі просипи біліли.
Душа яріла — поглядом на схід,
заждала миті, коли сонце бризне,
як молоко цілюще материзни
і страдницький твій посвітліє вид.
Так необачно ти проґавив час,
щоб захиститись од гостей суворих,
у жили — в ці порожні коридори —
зайшов, як безум, п’яний баляндрас.
І заливав тебе холодний піт,
танцюй, допоки вилізуть на лоба
палючі очі. Ось твоя подоба
подвижництво людське — іспередліт.
- Наступний вірш → Василь Стус – Нагідка, обережена подвійно
- Попередній вірш → Василь Стус – Усе тотеж: відколи час спинився
(Оцінок ще немає)