На мене нісся паровоз,
а я втікав од нього.
Тікав, не чуючи погроз,
сподіючись на бога.
Дві довгі линви, як життя,
перед очима сяли,
і свист, і гуркіт, і виття,
і креозотні шпали.
Та поїзд дихає, мов кінь,
поза плечима в мене.
Прийми ж останню з благостинь,
життя благословенне!
- Наступний вірш → Василь Стус – Ну й каторга, прождати вік життя
- Попередній вірш → Василь Стус – Куди мене ти, слово, завело
(Оцінок ще немає)