На незабудь — то як дитячі витівки.
А от забудь — і знову пам’ятай —
оце вже справді він, і він, і звикнувши,
кажи не “незабудь”. Кажи — прощай.
Хіба не все одно, щó говорити.
Хіба не те ж, коли на піні днів
ти говорив. А трохи тихше — жив.
А зовсім тихо — у сторук, сторіко,
рвав береги, як дишла й обручі.
Рвав береги — і знов покірно входив —
бо, недоріка, ти мовчиш, мовчиш —
як куля в ствол, в чужий окляклий подив.
На незабудь — то як дитячі фрашки,
як перший поцілунок навмання.
Коню — оброть. І далі — без коня.
Коню — оброть. І романтичні наші
мовчання сльози розпачі слова
на незабудь, прощай — губи, як дишла,
і нащо говорити, коли важко,
і нащо теревенити, як тихшає.
Дитячий безум. Провесняна рінь.
Як ріжуть ріллі замість плугу груди.
Клени. Ридай. Прощай. Гнівись. Жури.
Даремно. Не журись. Уже не буде.
Бо облітають, як весняний цвіт,
дитячі віри і дитячі звички.
Я не прощай відказую: привіт,
дивіться, не забудьте рукавички.
А пальців п’ять — як п’ядь від мого серця.
Та як скажу? Хіба не все одно?
Було — пройшло. Було — і не вернеться,
і навіть тінь розтане за вікном.
