На тій сліпучій висоті,
де тільки сніг і сніг і сяйво
небес осліплих. Там, де небо
не попускається на діл,
а все живе росте горою
і прагне вийти понад край
душі, те все, що прагне висі,
життя цураючись, умить
мені запало в душу. Світ
легенько деренчить розбитим
блакитним дзбаном порцеляну.
Як сяйво болісно щемить!
- Наступний вірш → Василь Стус – Все вужчає благенька смужка літ
- Попередній вірш → Василь Стус – Дніпра жовтозелена грива
(Оцінок ще немає)