На вітрі палає осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(вільготна феєрія туги,
хаплива мелодія мук).
Розбратані протипотоки
’дне одного наздоганяють,
годують себе проминанням
заказаних долею стріч.
У штольнях ночей вертикальних
іде схарапуджене дляння
всебезруху (краяться плавно
зусилля тягучих волань).
Ану ж бо, зізнайся, мій брате,
чия це подоба висока
(обрізано всі припочатки,
нещадно обтято кінці).
Це ти, четвертоване серце,
устеблене, стромишся в небо
(нема ні грудної клітини,
ні уст, ні долонь, ні очей).
Які простовисні прориви
у надвищ, у темінь зазірну
(вспокоєні виплески зойків
і глухонімих голосів).
О як ти існуєш обачно,
о як розкошуєш у тиші
(змаячене трепетне листя
претяжко угору паде).
Та всеобрушає нестерпно
двопогляд. У ньому ти сущий,
померлий, пантруєш живого,
зориш за померлим — живий.
А світло біжить божевільне
і рурами жил охололих
намарне душі виглядає
і тіло загублене жде.
На вітрі, на жальному вітрі,
на вістрі уважного листя
горить, наче спирт, палахкоче
себе пригадалий вогонь.
На вітрі струмує осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(защедра щопта Вельзевула
твій тойсвіт підносить до уст).
Цілуй же чоло охололе,
очима вглядайся ув очі,
провалені в ночі провалля,
щоб гостро встромитись у вись.
Відшукуй блідими устами
уста, що струмують угору
над зорі життя і над зорі
по той бік оджилих бажань.
- Наступний вірш → Василь Стус – Який бездонний цей горішній сон
- Попередній вірш → Василь Стус – І пензель голосу сягає сфер