Набігає минуле, обминає майбутнє,
а мене ви забули, дні лукаві, окрутні.
Я до вас не належу, я існую собою,
і своя в мене стежа зі своєю добою.
Мої думи свічаду віддають свої пасма,
і душа вже не рада, геть зотліла, нещасна.
Сяде сонце за сопку, скаженіє бичарня,
заховайся в коробку там, де сонце стожарне
порозбризкане світло до кісток пропікає,
ти існуєш під титлом, суть в собі ся ховає,
а колимська дорога свій утинок доносить
аж сюди, де знемога лячно тонкоголосить.
- Наступний вірш → Василь Стус – І глянув я – і ось кінь білий
- Попередній вірш → Василь Стус – Пильнуй страсну стезю страждань
(Оцінок ще немає)