Нам відпустила доля зла,
окраєць крику відпустила,
аби душа не так боліла,
що світ затявся дубала.
І проростень, і бугила,
і жалом жалощів тріпоче
доба і не пустити хоче
стежина, терням поросла.
Зоря вечірня ізійшла,
над нас зросла зоря вечірня,
і рветься проповідь нагірня
над дальнім вигоном села.
І то: іще душа жива
і виривайся із печалі.
Ходімо далі, далі й далі
докіль збіліє голова.
- Наступний вірш → Василь Стус – І сниться сто твоїх подоб
- Попередній вірш → Василь Стус – Наснилась, мов сонце
(Оцінок ще немає)