Напростувався мій останній шлях:
збігає, як вода, за течією.
Тож полишайся з думою своєю
напризволяще. Ось він, смертний жах.
Із долею ти досі на ножах?
Ще бідкаєшся власною межею?
І — задарма. Бо ти єси — за нею,
де їжаком накублився твій страх.
І там, де був, здається, білий світ,
зависнув дим, сховавши порожнечі.
Що близилось, запрагло знов утечі
і самопочезання. А предтечі
бредуть, зарошені у власну кров і піт.
- Наступний вірш → Василь Стус – Неначе гуси, відлітають роки
- Попередній вірш → Василь Стус – Від самоти і довгого чекання
(Оцінок ще немає)