Нарешті розвидняється, світає,
вогненного солопить язика
настурція, що всі намови знає
на всі намови — в кого де яка.
Там стільки туг тугий таночок водять
і стільки тих чекань палахкотить.
Лиш сподівання як сновиди бродять,
коли неначе мертвий всесвіт спить.
Дереворити місячної ночі,
пороша кружеляє з-над узвиш,
і заряхтіли голоси диточі
посеред гробових цвинтарних тиш.
Над приверхами гоготить вогонь,
і сяєво світання пролилося,
і тужно закучерилось волосся
над перемовами гінких долонь.
Як круглі рури їм жалі ростуть
і світяться і мерехтять вогнями,
а там, за велетенськими горбами,
ще побивається за нами путь.
Вслухаюся, вдивляюсь, накликаю,
ліг зазимком різдвяний щедрий спів.
Бровою, оком, серцем накликаю,
і памороззю світ замерехтів.
- Наступний вірш → Василь Стус – Вже сніг пускається в вікні
- Попередній вірш → Василь Стус – Лиш спомини лишилися од мене
(Оцінок ще немає)