Василь Стус – Нас була тисяча: Вірш

Нас була тисяча — Василів.
Бувало, всі, як один, виходили
з мамою на динамітне поле —
накидати в луночки кукурудзу.
Нас була тисяча, тих, що пере-
кинувши через плече мішок,
бродили межами городів,
рвучи берізку, молочай і пирій.
Тисяча нас пасла чужу корову,
заробляючи на обідню миску супу.
Ми ганяли ганчір’яного м’яча,
бігали навздогін один за одним
по розбитих казармах післявоєн-
них літ, ми палили “психічний
порох“, набиваючи ним пазухи.
Ми добували з мін годинники,
у вирвах розводили багаття,
розбиваючи гіркі ящики з-під
тротила.
Перший вибух міни — і
нас поменшало.
Ми ходили до школи, разом
“страйкували“, ховаючись у
посадці, розповідали страшні
казки і вглядалися в небо.
Ми цурались німецьких вій-
ськовополонених, ганяли
голубів, закохувались у
другокласниць (хоч школа
була чоловіча — ми стрівали
їх серед вулиці). Під час
перерв, дожидаючи, поки
Зіна Петрівна принесе
нам перепахлий морозом
хліб, ми зсовували парти
і йшли війною — один на одного.
Далека війна призвичаювала нас до героїки
і ми прагнули подвигів —
загони хлопців, озброєних камін-
ням, залізним паліччям і само-
палами, рушали на війну —
селище на селище.
Багато василів було повбивано,
витліло переляком, попричаю-
валося в собі, відмерло з віком.
Довга, як вічність школа,
консервувала нам душі —
жити ми залишали напотім,
і коли увійшли у життя —
лишився в живих тільки один
Василь, обрубаний, як зрізане
дерево. І цей, останній, пізнав:
життя — заборонене.