Нас обкрадає здатність до звикання.
Неначе гамір — той, що повнить нас
бажанням існування, почезає
в навколишньому. Самодарування —
це здатність самознищення. Пощо
це добровільне самогубство? Нащо
це прагнення до ближнього? Воно
не стільки нагороджує, як губить
і робить нас мертвішими за смерть.
Ми обмираємо серцями (перша
подоба смерти). І душа потерпне,
і стане звичною їй тиша тиш,
і перший образ раю — так далекий
іще учора — видасться бридким,
мов іграшка на час. Погрався — й досить.
Тепер — довкола розглядайся. Знову
і знову прозначай собі межу
для болю, ніби щастя. Так кавалки
самого себе душу нам сліплять,
облудою вимощуючи стежку
самоутрати. Од віків обіруч
ми з себе вириваємо життя,
аби живий зазнати рай. Та марні
усі зусилля. Розум твій збагнув,
де край дерзань, але глибинні нурти
штормуються подаленілим криком
протобажань. Відлунням диких прагнень —
чи то вдоволень, чи лише велінь —
для того, щоб згубитися в цім світі
і, проминувши весь його огром,
не наразитися на справжню велич,
через благесенький ішовши міст.
- Наступний вірш → Василь Стус – З дощів, туману, забуття і туги
- Попередній вірш → Василь Стус – Я там сидів, де трьох річок вода
(Оцінок ще немає)