Василь Стус – Наслання: Вірш

Наслання — от і вже!
Піт заливає очі,
нас дума вічно врочить,
але не береже!
І скоро стрілить в ціль
ця стислість навіжена —
і знищить (і про мене!)
задавненілий біль.
Як часу остюки
устрягти в серце спрагли,
коли прозріння нагле
торкається щоки.
Облудливих порад
ти був зазнав чимало,
а як до діла стало —
упав — за рядом ряд.
Пізнаєш ти ачей
Господніх воль наслання
в поконі квітування
і виквіті смертей?
А перемігся — ти?
А серцем — перемігся?
О дух мій, не гнітися
од смерку й самоти.
Із випатраних гнізд
зриваються орлята,
у безвість вирушати,
де басамань борізд.
Нема куди піти,
нема куди подітись,
гнітитися, гнітитись,
а долі не втекти!
По жилах час тече,
а просвітку не видко,
життя сувору нитку
проклята Парка тче.