Не Бог — а борг. Не голубінь — а біла
печаль глибока. Небо — стоси вір.
До нього звикли ж розум, пам’ять, зір.
Та зір ослаб. І згаснув розум. Пам’ять — збігла.
Не небо — а печаль. А голубінь.
Не Бог — а борг. Не слово — а мовчання.
Бо тане слово, а небес клечання —
мовчазна блискавка. Чого ж тобі
впадає грім у душу, ніби грози
громами йдуть. Грудками — по ріллі,
по ріні, ринвою. Не грім бурлить.
Гряде душа — і ні чорта не просить.
Гряде душа. За громом. По грудках.
Гряде душа. По — спадах, по — падіннях.
Гряде як Бог, одкинувши одіння,
така безжальна, радісна така.
І ти оновлений. За хмарою. За громом.
Ти жебоніння чув? Ти спокій чув?
І вже — жорстокий? Більше — не розчулений?
Ти розпрощаєшся з старим порогом?
Ти все відринеш? І збагнеш нове?
І зрозумієш суть — в верганні бурі.
І зрозумієш хмарища похмурі,
котрим забракло сил, щоб жити весело?
