Не квиль, нічна душе! Даремні зойки.
І ти зажуро серця не труї.
Довкола світ — безгубий і безокий.
І в ньому дні. І в ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,
давно збагнув, що пруття заборон
кувалися благою дланню Бога,
і що твоє життя — велебний сон,
де тільки й того — мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже.
А той, на небеси, — із нас сміється.
Він убиває, наче береже.
- Наступний вірш → Василь Стус – Моє ім’я, зникай
- Попередній вірш → Василь Стус – Моя кохана, ластівко, жоно
(Оцінок ще немає)