І не пора. Бо розтриклятий
край убирається втікати,
край убирається втекти
од порятунку і розплати.
Чекай довіку, пане-брате,
ізвомпленої самоти.
Жаждива наламалась путь
на слово віще і пророче
ніхто сподобитись не хоче,
а роки врочать, врочать, врочать,
уроки віку не збагнуть.
Стоїть зоря і палахкоче
й недовідомі вої йдуть.
Як тіні дерева снують.
То чорні сновигають тіні,
віки в недоброму квилінні
на молодих вітрах гудуть.
Пощо жалі, пощо моління,
як невідомі вої йдуть.
- Наступний вірш → Василь Стус – Зі спеки, зі страшної суші, з тверді
- Попередній вірш → Василь Стус – Жорстока стелиться дорога
(Оцінок ще немає)