Не потурай жалям. Бо то дарма —
своїм жалям намарне потурати.
Уже таким тебе зродила мати,
аби назнати, що то є — тюрма.
А, може, й шляху кращого нема,
аби себе об зорі обкарнати,
коли між вами — ґрати, ґрати, ґрати,
і вічність — за замками сімома.
Щоб ти збагнув нарешті, хто єси
і задля чого ти єси у світі,
а задля чого в’яли на суцвітті
оці отерплі тіні-голоси,
що самотою тут були карались
і тугою, неначе синню, брались.
- Наступний вірш → Василь Стус – Усе – в народженні
- Попередній вірш → Василь Стус – Зима 1830 року
(Оцінок ще немає)