Не утекти і не наблизитись, ні собі місця не знайти
ані жахатися, ні зизитись, ні зупинитись, ні пройти.
О те моє відьомське вариво, та колотнеча стасвітів,
о те чадне жагуче марево вгорнуло горло і до брів
сягнуло, поповзло, розбіглося, заквітло на сумнім чолі
те, що вродилося і стиглося і знов згнивало у ріллі,
і жальну прорість попускало знов і брало темінню зело,
іспитувало невиразно усе що буде й що було.
- Наступний вірш → Василь Стус – Заспокоїлось минуле
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти десь там сниш
(Оцінок ще немає)