Василь Стус – Не згадай мене осудним словом: Вірш

Не згадай мене осудним словом,
наріканням, рідна, не згадай.
День сплива, сплива, сплива оливом,
голубом тріпоче білий май.
Ластівки ласкаві, ластів’ята,
і дитячі дзвоники навкруг,
водять коло голубі дівчата,
не даються парубкам до рук.
А між ними — ти. Між ними — павою,
як легке вітрило по воді.
Заступили світ тобі неславою
добрі друзі й воріженьки злі.
Що мені ті друзі, або то мені,
коли я один помежи них.
(А тобою ж! А любов’ю ж доланий!).
Душу ж давить твій гіркавий сміх.
О дикунська! О любов негнуздана!
Загнуздали обрій — й загубивсь…
Між облич, між лиць, жорстоких уст твоїх
В справедливий і даремний біль
утікав: тонув, аби не зринути.
Виринав, підводився, топивсь,
а не міг, не міг ніяк прозріти:
де мені покутний мій судивсь
шлях. Згубивсь — незгойно. Не з тобою
клав у лісі голубий вогонь.
Як ріка гірська, снігами повнена,
ти втікала, каючись, погоні.
Вже мене, затятого прокляттям
вір і дум, врятує за обох,
як впаде розплата, як розп’яття,
і — дикунська — спопелить любов.