Небо — як попіл, як сніг — дерева.
У смертнім галопі горить голова.
Мій чорний румаче, на захід, на за-
це хмара неначе, це наче сльоза,
бо око просторе хміліє в світах,
бо серце суворе на схресних ножах.
Лечу — і згоряю. Заобрійний край
мене настигає, мене спостигає,
мені простягає черствий каравай.
- Наступний вірш → Василь Стус – Оцей світанок – ніби рівний спалах
- Попередній вірш → Василь Стус – У небі зорі, в грудях місяць
(Оцінок ще немає)