Немало люблячих тебе, народе мій!
А я не можу й слова проронити,
А я не можу підійти і звіритись.
Освідчуватися не вмію.
Та й як хвалить? І як сказать — люблю?
І як промовить, що люблю — тебе я?
І як між кабінетів, між антеїв
Я підійду і словом прохоплюсь?
Ні, не скажу, що небо ти моє.
Що я увесь до грана — тільки твій лише.
Не панегіритиму карамельним віршем.
Ти ж муж єси! Ти воїн! Ти боєць!
Не гнівайся, коли тобі я мовлю
Синівськи-чесно. І прости мені:
Анініколи. До останніх днів
Я не навчусь звірятися в любові.
Мені здасться, я ще не пізнав,
Як прагне думка чистоти і звершення.
Дозволь же йти з тобою у позавтра
З любов’ю в серці і в труді. Найперше.
