Немов рубін у чорнім адамашку,
обачно критий білим німуванням,
так снінь моїх озерце шарлатове
лямує обережок начувань,
що ось-ось-ось прокинуся — і дивна
розкішна квітка заполочі бризне
зрадливою сльозою; весь той чар
самонаближень, упізнань і врочень,
що визріли у невіді душевній
і стежать стежать стежать зизим оком,
ачи я втраплю на свою стежу —
і весь той чар почезне. Шарлатово
жахтить душа од повівів світанку
голчасто-синіх і, себе впізнавши,
ховається, мов равлик, в тишу тиш.
Пречисті з’яви ці. І почезання
пречисті теж. І хороше чекати
і любо омилятися. І мати
за побратима свого двійника.
Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.
Не побратим, а ні? Не побатим.
А хто ж ти є? А твій суворий янгол,
народжений до твого живоття.
А як же приязнь? Тільки через сфери
спізнілих лун. А німування — нащо?
Аби чекав, чекав і начувався,
коли я вирну з-за твоїх плечей.
- Наступний вірш → Василь Стус – Велосипедисти, як метелики
- Попередній вірш → Василь Стус – Оце збавляння довгих літ життя
(Оцінок ще немає)