Немов вогненні кільця леопард,
уярмлений, покірно протинає,
так ти летиш крізь сотні поколінь,
спадаючи в оглушливе бездоння.
Тремтячі спалахи утраченого смислу
так заздро врочать твій звитяжний лет.
Повз безнадію і тороси вір,
мурашники отерплого бажання,
домашнього вогню правічних тиш,
повище зрадних друзів і коханців
нестримно ти до вічності летиш.
Повз торжища, ліси, комендатури,
колючий дріт, шліфований багнетами,
повище веж пантруючої варти
ти вирвався нарешті в чорний світ.
Полярна поніч, синя од натуги,
вся визубрена частоколом сосон
тебе вже не здолає зупинити,
ти нею пересмаглий, як кажан.
Настрашені зриваються ракети,
а ти зі страху вирвавсь, мов із шкури,
як синій птах, обпатраний чеканням,
вже до Дніпра скеровує крило.
Ті ж самі голуби в тім самім небі,
а брама Заборовського сховалась,
почезли бані золоті Михайла,
вже на Почайну зору не зведуть.
Так незбагненне белькотять тополі,
так хижо сонце свище над Софією,
і віщий вітер Видубичів носить
в твоїх очах ослаблих пам’ять літ.
