Непевні подими, циклони
довкола мене гоготять
болючі відпуски, полони,
і щовб, і просторінь, і падь.
А пругкокрилі гоготять,
обважнені моїм бажанням,
незнані птиці — злетом, длянням
і начуванням долі. Злять
мене — одлетного. Провалля
дотичних мет, тороси туг
заобрійних, коли за даллю
за пругом застрибає пруг
дознань, допевнень і досягнень
того, що трапилось тобі
без жодних пошуків і прагнень,
мов радість, явлена в журбі,
що раптом падає під ноги,
підстрибуючи, наче пруг.
Оце, життя, твої дороги
самовивищень, як наруг.
- Наступний вірш → Василь Стус – Обридла діалектика душі
- Попередній вірш → Василь Стус – І паростків душа не попустила
(Оцінок ще немає)