Нерозпізнанне місто дороге
відкрилося колючим скалком щастя.
І знов старі наринули напасті
здушили горло, кругле і туге.
Дивись, дивись — за муром цим рудим,
за другим, п’ятим, може, й сотим муром
дрімучий Київ — здибився буй-туром:
лукавим косить оком і незлим.
Святошин там — якраз дивись на ріг
в той кут глухий, де вартовий ступає.
І день постав, на підлікті спинає
охлялого по зазубнях доріг.
Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезні!
Не пустять мури. Надто вже грубезні
і швидше вб’ють, ніж пустять.
Швидше — вб’ють.
- Наступний вірш → Василь Стус – Недовідомі закипають грози
- Попередній вірш → Василь Стус – Сумні і сині, наче птиці
(Оцінок ще немає)